"Как должна жизнь закончится, так и закончится" - дневник Кузьмы Скрябина
   

Предлагаем к Вашему вниманию "дневник" Андрея Кузьменко. С Кузьмой мы общались в январе 2011 года.

Я не проста, але дуже відкрита людина. І мені це непросто не заважає, а навіть допомагає в житті. Чим більше в тебе секретів, брехні, двоякості чи масок — тим гірше.

Людині треба казати правду відразу, затиснути зуби і лупанути. От хтось дзвонить по телефону і задовбує. Я йому кажу зразу: "Чувак, ти мене задовбав. Я тебе переношу в папочку з мелодійною назвою "херня" і більше ніколи трубку не візьму". І коли та херня дзвонить, в мене грає Шопен і я можу слухати то годинами. Чим довше тобі неприємно казати правду, тим той момент буде тяжчим, коли прийде. А таки прийде колись.

Сьогодні думаю про вечірній концерт. Купив нового навушника, бо старий порвав. Тепер думаю чи вони мене сьогодні не підведуть. Бо як в них нічого не чути — зразу зриваєш голос.

Вже давно розпрощався з думками: "Ой, в мене сьогодні болить голова — значить буде поганий концерт". То нікого не інтересує. Якщо в тебе шмарклі, а ти що вийдеш і скажеш: "Люди, ви знаєте, в мене сьогодні соплі, розходьтеся по домам". Такі думки не мають права закрадатися в голову.

Не пам'ятаю себе в упадку вже давно.

Може вивести з себе хамство. Тоді не можу себе переконати бути позитивним. Хтось когось посилає, а ти такий: "Ха-ха, життя прекрасне!". Тому своє коло спілкування протягом якогось часу ретельно почистив. Тепер в ньому лишилося чоловік 50, від яких не очікую бруду.

Ніхто не приходить із шоу-бізнесу до мене додому на каву просто так. Напевно, що Пономарьов, але він давно в мене не був і ще пару чоловік. Може, ми і зідзвонюємося з кимсь не по роботі типу "привіт, як справи?". І це не тому, що я нікого не хочу пускати до себе. А тому, що різні інтереси і вподобання. Нема про що говорити.

Дуже не люблю питання "Ну, що, є концерти?". Взяв би витягнув отак мухобойку і по чолу "трісь".

Могилевська дзвонила пару годин тому. Хоче "Шанс" відновити. А чому програму зняли, це питання ближче до Кондратюка. Думаю, це такі війни олігархів. Канал переходив з рук в руки і хтось комусь пхав палки в колеса. Ще комусь могла бути вигідна така диверсія на національному рівні.

На жодній дискотеці ти не почуєш пісню українською мовою. Може, хіба на заході. На радіо крутять тоді, як всі сплять. Парадокс і ганебна ситуація. Тому молоді люди шукають собі кумира не в своїй країні. А то для нас вже гайка. Української мови має бути повно. Тоді її захочеться вивчити. Я вивчив польську мову і її мені ніхто не нав'язував. Я просто захотів вивчити і знати, про що співається в текстах тих кльових пісень. Я знаю її без акценту. А в нас така ідіотська політика, що мову нав'язують. І в тих людей, які нею не розмовляють, вона викликає як мінімум дискомфорт.

В українській літературі можна читати напевно десять авторів із 50. Решту пишуть таку муть, що неможливо прочитати більше трьох сторінок. Я відмовився бути в журі одного літературного конкурсу, тому що всі ті книжки, які прийшли на огляд, не міг дочитати навіть до 20-ої сторінки.

Люблю читати, хоч вже не такий літературний гурман. Є ще така письменниця Марія Левицька. Побачив її англомовну книжку в книжковому кіоску аеропорту Будапешта. Вона емігрантка. Вона бестселери пише "Коротка історія тракторів українською". Я от зараз читаю і можна ноги обпісяти із сміху. А тут її десь чули? Її книжка перекладена на 26 мов, а українською неможливо знайти. Чувіха відома на цілий світ, а ми про неї нічого не знаємо.

На російській спокійно говорю. Не маю ніякого упередження щодо цієї мови.

Після тижневого вояжу по Англії поняв, що англійської не знаю. А тут ходив розказував, що знаю. Газети читаю, дивлюся телік, нічого не розумію і людей не розумію. Офігеть! По п'ять разів просив говорити повільніше. В Америці з цим інакше.

Колись мені часто давали поради. Я не прислуховувався, бо був дурний. А тепер не прислуховуюсь, бо вже мудрий. Тоді тратив час на то, шоб обламати собі роги. Тепер заставляю себе прислухатися до порад людей, які досягли більше чим я.

Мама моя колись дала мені пораду: "Андрійку, чим ти менше будеш мати вільного часу в дитинстві, тим більше матимеш його, як станеш дорослим". Я сприйняв це через сльози, кров і піт. То діло перейшло не то шо в охоту вчитися, а просто щоб не було скандалів вдома. Бо тільки отримував трійку, в мене був такий скандал, що ходив пішки по потолку. В мене кидали тапочки, я стояв на якомусь гороху чи гречці колінами в куті. Але все-таки батьки змогли вселити, що треба пахати для того, щоб вимагати потім щось від життя.

Люблю пахати і отримувати кайф з того. Відчуваю дискомфорт на відпочинку. На третій день на морі вже тягне досліджувати якісь корчі.

Доньку виховую інакше, ніж виховували мене. Нема фізичного примусу. Може, тому що вона дівчинка, а не пацан. Бо пацана треба лупити.

Я був недобрий син всередині, бо мав супротив до батьків. Він пропав в мене в 30 років. Запізно. Злості до батьків немає бути.

Не думаю про свої досягнення. А то буде: "Ааа, в мене є найбільше досягнення, куплю собі папіроси і поїду на Балі".

Переживаю, коли в голову не приходять ідеї. Обана, за два місяці я не написав нічого путнього.

Марксизм гірше за боткіна. Ця хвороба людину з'їсть.

Більше нічого не вмію, як римфувати слова і під музику викладати якісь ідеї. Часом вони мудрі і глибокі, а часом поверхневі і ржачні. Але в них завжди є суть.

Наші пісні не є сезонним продуктом. За останні роки наші альбоми виходять набагато більшими тиражами, ніж попередні. Видно, Боженько на світі є. Бо чим більше ти пахаєш і вкладає душі, тим більше воно потім тобі віддається.

Вірю, що є якась вища сила. Багато читав по антропології, звідки то всьо взялося. В мене ніяк не вкладається в голові, як могло із всесвітнього океану стільки видів життя утворитися і інтелект людини. Може, початок цивілізації виглядав як експеримент: завезли якісь дядьки на цю планету чувачків і заселили. Є куча доказів таких високоцивілізованих давніх проявів життя. Мая, ацтеки.

Наша православна церква запримітивна і застаріла. Я там і п'яти хвилин не можу просидіти. Мене ті дядьки з тими пузами в тих рясах вганяють якусь таку тугу невимовну. От католицька розвивається в ногу з часом. І протестанти мені подобаються. Вони такі віддані релігії і не вдаються в то напищення храму.

Скорше ящірка стане змією, тюлень може стати дельфіном, ніж в мавпи розвинеться інтелект. В армії асистував одному хірургу на операціях і бачив, як виглядає мозок. І я собі ніяк не можу уявити, щоб мавпа взяла камінь і примотала до нього палку. Мозок не може так спрогресувати.

В п'ять років відпочивав в Болгарії з батьками. І там Нікіта Міхалков грав з якимось чуваком в теніс. Я подавав їм м'ячики. За це мені дали 10 марок. Купив собі Kinder Surprise, який зненавидів і шоколадку Тoblerone, яку абажаю до сьогодні. Мої дівки знають, чим мене можна розчулити.

Я не герой точно. Те, що сміливо для мене — для інших смішно.

Пару разів в армії були такі випадки, що думав всьо, каюк. Ми полетіли на ліквідацію наслідків землетрусу у вірменське містечко Спітак (у 1988 році за 30 секунд землетрус повністю знищив місто, - "Країна"). Ми якраз сідали, як пару разів трухануло так, що всі подумали, що всьо. Літак аж із полоси з'їхав.

////////

Мама Кузьми Скрябіна до фанів! (дочитайте, будь ласка, уважно до кінця)

"Мені, дорогенькі мої, потрібна ваша допомога. Без вас я не можу прийняти дуже важливе рішення, бути чи піти в небуття групі Скрябін. Музика Кузьми, яка належить і вам, звичайно буде якийсь час на дисках, і всі ми будемо слухати її. Але час невблаганний, буде стирати потроху біль втрати і музику Андрійка.

І тому під впливом, напевно сина, мені прийшла раптова думка, 8 березня ввечері, що треба продовжити життя Скрябін-групи. Але в голові була така буря і боротьба — як?! Це ж треба на сцену поставити когось, хто має замінити Андрійка! І я подумала — це нісенітниця, яка не має права на життя.

9 березня, рано, о 4:33, я відкрила очі — і ясна вказівка "Два пацана і Шпрот"! Ця ідея була настільки чіткою, що сумніву не було — не я це придумала.

Мені треба з вами порадитися, адже стільки нерозкручених пісень піде просто в небуття, з часом не буде звучати на концертах-фестивалях. Завдання групи "Скрябін 2.0" розкрутити те, що несправедливо було забуто просто на дисках, і не звучало в ефірах. Я думаю, що ті вказані в сні два пацани, повинні бути молодими, як Оля (Шпрот), мати дар імпровізації, і в цілому зберегти стиль Скрябіна. При тому внести нотку молодості, як це зробив Дорн (але не так кардинально), а на концертах зажди мають бути присутні 2-3 кліпи-постановки у виконанні Андрійка.

На могилі в Брюховичах я знаходжу багато листів, віршів від фанів, які їх залишають Андрійкові, а читаємо їх також ми, його мама і тато. І прочитавши слова, які могли написати тільки щирі та віддані люди, я оцінила любов фанів. І подумала, що тільки з вами всіма, з вашими думками з приводу продоження Скрябіна, я можу приймати якесь рішення! Дуже чекаю на ваші думки. Разом горе пережити легше!"

Свої ідеї, думки надсилайте на мейл skrjabin.2.0@gmail.com

     Я перечитала всі ваші листи, адресовані мені. Дуже вдячна за думки, щирі і справжні, за любов до Андрійчика, за співчуття до нас.
Коли минуло 40 днів, мене покинули ідеї, мене покинуло бажання будь-що робити. Хотілося б «стати мухою і зникнути десь». Ніхто рано, в 5 годині , не вкладає мені нічого нового в голову… Тільки те, що було задумано до 13 березня потроху робимо, бо щось треба робити.
Видавництво Старого Лева взяла до друку мою книжку-альбом «Моя рідна Птаха», яка має вийти до концерту 20 травня. А ще ми зробили білі дзвіночки, на яких написані слова з пісень. Я би хотіла щоб вони розійшлися поміж людей, і щось їм сказали більше ніж до трагедії. Від чогось би вберегли, покликали б по правильній дорозі, а головне, щоб нагадували не терпіти рагулізм – бо то величезне зло! Ми ж мусимо дітям лишити світ, а не руїну.
Епізод Андрія з телефоном у львівському кінотеатрі, вже, напевно, знають всі. Коли Андрійкові світив в очі телефоном з переднього ряду не «ватник», а галичанин, якому, здається, що він європеєць.
Мало хто знає, що в Андрійка було продовження по цьому випадку, у розмові зі мною: «..а в Польщі, коли дивився фільм в кінотеатрі – то був кайф. В залі виключили світло, і вже ні одні людина не зайшла в зал, ніхто не розмовляв, не шурхотів поп-корном, а головне телефони були виключені так, як в нас хіба в церкві.»
Будьмо мудріші. Пам’ятаймо, що Андрій дуже хотів нас бачити достойними людьми. І тому на концертах більше проповідував, ніж співав. Люблю Вас і вірю в Вас!
О.М.Кузьменко