Публічні люди, а Олексій вже є публічною людиною,  завжди в центрі уваги не лише прихильників, але і  численних журналістів та репортерів. Більшість із них ніколи не будуть особливо рахуватися з бажаннями артиста, а особливо початківця, на які питання він хоче відповідати, а на які ні, навпаки кожен  беручи  інтерв'ю прагне виділитися і в першу чергу не зовсім зручними питаннями для людини якій вони задаються, є звичайно і більш толерантні журналісти, але як показує практика більшість шукають  гарячої інформації і їм абсолютно байдуже  подобаються питання чи ні, тому згодна, що Олексію хоче він того чи ні необхідно  навчитися сприймати спокійно будь які питання у свою адресу, навіть не зовсім коректні, хоча не завжди вдається тримати себе в руках, може хтось пам'ятає випадок с Кіркоровим і журналісткою у жовтій кофточці.
Грін рум - це теж своєрідна школа, як потрібно триматися під об'єктивами  кінокамер і відповідати на питання, Доманський провокував Олексія - це було видно , він передбачав його реакцію, Олексій не витримав і відповідав  досить емоційно - думаю це вже  далося взнаки втома, постійна напруга, можливо якісь  особисті  хвилювання. Але в цій ситуації всі побачили трохи іншого Матіаса, артиста який  зможе дати опір навіть занадто нахабним репортерам. Тому все нормально, а на питання він все рівно відповідає вже набагато впевненіше  ніж на початку  своєї кар'єри і нехай ні коли не згасає  до нього інтерес зі сторони ЗМІ - це теж є  ознакою популярності.

Здесь было много споров, что  символизировала постановка к "Песне о далёкой Родине" которую Алексей Матиас исполнил на концерте 9 мая, у каждого были свои ассоциации, каждый понял по своему, кому то понравилось, а  кому то нет.
А вот, что должен был передать  Алексей  исполняя эту песню.

Сообщение с форума Нового канала оставленное по видимому другом Алексея

Раненый солдат умирает в лодке,которая служит последним пристанищем для его тела...
Его последние мысли -это воспоминание о цветущих деревьях у родного дома, о маминых теплых руках,которые уже никогда не обнимут,о сладких девичьих губах и поцелуе ,которому уже не суждено случится ...
А ему двадцать лет...И ему очень -очень хочется жить...Но,не суждено,как и десяткам тысяч его сверстников...
И ,оставляя тело в лодке,которая становится солдату уже гробом, его душа из последних сил устремляется к родному берегу.Боясь посмотреть в небо,которое может забрать до последнего свидания с прошлым,рассматривая небеса только в речном отражении,душа ищет дорогу домой, мечется среди других потерявшихся душ ,слабеет с каждым мгновеньем, но,все-таки добирается ...
... Но нет уже дома... Сгоревшие деревья на месте сада...
....Но есть успокоение . Потому что,душа вернулась домой... на родину.